Я народилась в одноповерховому будинку по вул. Московській, 50, який був побудований генералом Габіхом 150 років тому. Він був розташований навпроти військового училища зв’язку.
На превеликий жаль я знала свого батька по
фотографіях і розповідях своєї мами і старшої сестри. Як і багато родин мати
отримала повідомлення, що батько зник безвісті і ми всі чекали його повернення
кожного дня. Про те, що батько загинув я дізналась з «Книги пам’яті», що зберігається у Національному
музеї історії України у Другій світовій війні лише у 1995 році і тільки тоді ми
дозволили собі його пом’янути
як водиться.
Пам’ятаю передноворіччя 1947 року. Ми з братом
виготовляли паперові іграшки для ялинки, сестра була у школі, мама прибирала
кімнату і раптом стук у двері.
Ми, діти, весь час чекали якогось дива і воно
сталося. На порозі стояли чоловік і жінка з великими кульками – це були
співробітники КАДІ. «Ми ваші шефи» - сказав чоловік, а жінка подивилась на нас
і швиденько поклала на стіл подарунки: цукерки, яблука, горіхи. Ми дивились і
не могли повірити, що все це нам. Чоловіка звали Буткевич Георгій Георгійович,
це я дізналась значно пізніше, коли сама прийшла в КАДІ навчатись і працювати.
На превеликий жаль хто була та жінка я так і не дізналась.
Із тих пір профспілкова організація ВНЗ дійсно
постійно піклувалась про нас. Це була і грошова допомога, і забезпечення
дровами, і виділення нам путівок до піонерського табору «Ясний», і запрошення
на новорічну ялинку, що влаштовували для дітей співробітники.
Тоді я аж ніяк не могла передбачити, що ця зустріч є
початком моєї дороги до нашого університету, з яким пов’язано все життя моє і моєї сім'ї –
навчання, праця, творча робота, виховання студентів, багато друзів.
Тож, хочу підкреслити, що моє життя, з самого дитинства, тісно пов’язане з транспортним університетом, або, як тоді він називався КАДІ.
Н. Боровик, професор кафедри «Менеджмент та підприємництво».
Автодорожник № 7, 2004.
Немає коментарів:
Дописати коментар