Сестра. Сестричка. Ганночка. Підійди до мене, розкажи
що-небудь своїм тихим, лагідним голосом. Ніч така довга, а ось-ось посвітлішає
віконце землянки, а сон все бариться. Крізь нудотний біль приходять спогади про
дім, рідних, а ледь склепиш очі, як знову вчуваються розриви, гуркіт, знову,
здається шматує тіло розпечене залізо. У
мене сестра схожа на тебе, така ж добра, тендітна, вродлива.
А у мене дочка, може тільки на рік-два молодша. А у мене
кохана дівчина – куди закинула її воєнна доля! Чи не гоїть зараз, як і ти, чужі
рани, а її серцю хто зарадить? Я продиктую тобі, а ти напиши їй листа, може
знайде коли-небудь свого адресата…
Підійде, сяде поруч, покладе прохолодну долоню на жарке чоло і говоритиме, говоритиме заколисуюче, доки не зійде спокій на змучене обличчя. Потім до іншого – поправити скинуту в маренні ковдру, збити подушку. Шістнадцять разів впилися ворожі жала в тіло цього льотчика, завтра зробить йому перев’язку. Посміхнулася журливо – тільки їй довіряє він свої закривавлені рани, їй, сестрі, сестричці, Ганночці 3341-го госпіталю.
А заря вже займається над густим лісом під Невелем.
Чутливо вловлює далекі розкотисті вибухи. Аби лише сюди не долетіли ворожі
літаки, не розтривожили сну зранених, змучених болем воїнів. Що таке повітряний
наліт знає добре відтоді, як потрапили під зливу вогню біля станції Опухлики.
Тоді саме будували землянки, куди перемістився, йдучи за фронтом, їх госпіталь.
Будував весь обслуговуючий персонал, який складався в цілому, за виключенням
лікарів і кількох солдат, з таких же як вона дівчат, які ледь підійшли до
порогу двадцятиліття.
І пригадується передвоєнний рік. Тоді здавався він
найщасливішим, бо стала, як і мріялось, студенткою першого курсу Харківського
педагогічного інституту. Перші лекції, заняття, нові знання і коло нових щирих
друзів, а коли отримав у березні військовий квиток по закінченні шестимісячних медичних
курсів, то не гадалося, що пред’явити його доведеться так скоро. Але… 26 червня 1941-го
вся група – 40 дівчат прийшли добровольцями до військомату. І всіх їх в той же
день розподілили по харківських госпіталях. Тут Ганна Іванова зустрілася,
здружилася на всі чотири роки війни, а потім і на все життя зі своїми ровесницями
з Харківського університету, такими ж медсестрами.
У вересні їх госпіталь легкопоранених вже був готовий до прийому. Але за новим
наказом військовий ешелон переправив
його на місяць до сибірського міста Ішим. Вже у листопаді медсестра Г. В.
Іванова приступила до виконання своїх щоденних
важких обов’язків.
Під Калініном, на березі Волги простояли понад рік. Потім Смоленськ, ось –
Невель. Згодом знову була дорога – до Двинська, Панівежиса, Тільзита.
А потім був мир, був інститут, випускний вечір і курси
газетних працівників, творча педагогічна діяльність. Було подружнє щастя і
знайомство з новими містами. Тому, хто пізнав тягар війни, кожен новий день під
мирним небом був світлою радістю, про яку не можна забути.
З КАДІ Ганна Володимирівна Іванова пов’язала долю з 1962-го. Близько сімнадцяти років викладала мову і літературу (десять – для студентів-іноземців, сім – на підготовчому відділенні). А потім персональний пенсіонер трудився бібліотекарем. В світ книги, де зібрана вся мудрість, весь набуток поколінь, була закохана з дитинства.
В. Мочалова
«Автодорожник» №
9 (250) від 4 березня 1985 року
Немає коментарів:
Дописати коментар