Секрет відгадування... секретів

  

Олексій Павлович — народний артист України, фундатор й незмінний художній керівник Київської академічної майстерні театрального мистецтва «Сузір’я» і активний автор «Дня».

Кужельний, мабуть, найпублічніший у Києві режисер: практично щовечора особисто («метелик» на шиї, дзвіночок у руках) зустрічає публіку перед виставою в своєму театрі.

В ролі господаря цього театру Олексій Павлович невловимо нагадує малого Кевіна, героя знаменитого американського фільму «Сам удома». Оскільки театр «Сузір’я» не переобтяжений акторським штатом, О.Кужельний у цьому домі справді — «сам». І самота не страшить його. Він знає, що ввечері хтось прийде. Й на такий випадок конструює різні дотепні механізми (між іншим, за першою освітою Олексій Павлович — конструктор дорожніх машин). На цей раз він сконструював книжку, яка на 90 % складається зі статей, опублікованих останніми роками в газеті «День». Та навіть для тих, хто регулярно читав Кужельного в «Дні», ця книга стане несподіванкою.

Власне, що перед нами? Збірка відгуків на вистави, спогади про знаменитих акторів і режисерів, репортажі із зарубіжних театральних фестивалів, злободенно-публіцистичні роздуми щодо вітчизняних подій останнього часу.

Здавалось би, подібну книжку міг би укласти будь-який театральний критик зі стажем. Та це тільки «здавалось би».

Яка тут несподіванка? А ось яка. Серед тих, хто у нас пише про театр, Олексій Кужельний володіє унікальним методом сприйняття. Це майже непомітно, коли читаєш якусь окрему взяту газетну статтю. Але в текстах, зібраних як певна цілість під однією обкладинкою, той метод ясно видно. І вам впадає у вічі, що Кужельний ніколи (!) й нікого (!) не «критикує»! Але ж хіба критичний жанр не вимагає саме цього? А раз так, то й пиши собі: оце, мовляв, добре, а оце — погано. Олексій Павлович так не робить. Він не каже «погано» чи «добре». Бо, окрім цих двох убогих визначень, знає ще дуже багато інших точних слів і виразів. Ось чому його цікаво читати.

Про яку б виставу не писав — він її не оцінює, а розгадує. Та й свої тексти називає не рецензіями, а «описами відгадування секретів». За цим «відгадуванням» якось ніби само собою постає те, що театрознавцям найважче вдається описати — живий образ спектаклю. В цьому сенсі в О. Кужельного є чому повчитися нашому братові. Автор цих рядків відповідає за свої слова, оскільки сам належить до критичного цеху й знає, як важко часом утриматись від іронії й скепсису, коли пишеш про актуальний театр.

Олексій Кужельний, можливо — унікальний театральний критик. Він вірить побаченому. Нібито це просто — одначе далеко не всі вміють. Він, мов ботанік, якому не збреде в голову хвалити одну квітку й критикувати іншу. Або як орнітолог, в очах якого однаково варті поваги і ворона, і соловей, бо обоє Божі творіння.

Ця здатність стає йому в пригоді, коли він пише про зарубіжний театр. У нас і досі модно робити це із заздрісним придиханням, що заміняє нам знання предмету. Кужельний же просто почувається в театральній Європі так само компетентно, як і вдома. Всі знають, з якою любов’ю й затишком обжитий старий дім на Ярославовому Валу, де міститься театр «Сузір’я». Так ось, у книжці Олексія Павловича Париж, Амстердам чи навіть театральний Лас-Вегас обжиті так само добре.

 

Ми вже згадували, що в книзі є розділ злободенної публіцистики. Цей розділ спершу здається слабшим, ніж суто театральні тексти. Або якщо не слабшим, то наївнішим, бо Автор з певною «немодною» повагою ж пише про декого з нинішніх наших політиків, зокрема й про Президента України. Але зрештою й тут Кужельний як режисер-професіонал не суперечить сам собі: до гравців політичної сцени він ставиться так само, як до гравців сцени театральної.

І наостанок. Загальновідомо, що кожен, хто пише про театр, насправді пише про самого себе. Олексій Кужельний — теж. Але от що прикметно. Він у цій книжці ніби вперше себе зустрічає, дивується цій зустрічі й намагається небезуспішно описати істоту, яку бачить перед собою, не покладаючись на готову теорію від Станіславського чи кого завгодно іншого.

Author Іван Бабенко